Визначені очевидні але ще не вивчені (уроки 8 та 9 травня потребують негайного виправлення незадовільних оцінок)

опубликовано: 2018-05-16T09:44:00+00:00

В Україні досі не можуть з'rsquo;ясувати, який день і яким саме чином відзначати. Зрозуміло одне 'ndash; потрібен суспільний консенсус, домовленість щодо того, як і чому виникли обидві дати на травневому календарі. На перший погляд все ж зрозуміло, бо історія із 'laquo;примиренням та вшануванням пам'rsquo;яті'raquo; та 'laquo;перемогою'raquo; виникла на наших очах, фактично 'ndash; упродовж останніх десяти років. Європейці вже давно відзначають День перемоги як день пам'rsquo;яті та примирення і щороку роблять це 8 травня, а народи та країни, які вийшли із спільного радянського минулого, тривалий час визнавали 9 травня лише як перемогу над фашизмом. Але в Україні упродовж майже двох десятиліть відбулося дві революції, сталося чимало суспільно значимих подій, виросло нове покоління людей, які принаймні мали б по-іншому сприймати травневі історичні дати. До 'laquo;побєдобєсія'raquo; у Житомирі не дійшло, але 'laquo;по-новому'raquo; свято не вийшло Але по-іншому поки що виходить досить складно. Намагання суто механічно об'rsquo;єднати обидві дати 'ndash; 8 та 9 травня та й на цьому вирішити проблему, нічого втішного не принесли. І нинішній, 2018-й, рік не став винятком, або ж хоча б щаблем чи новим важливим кроком на шляху цивілізованого порозуміння. Причин для цього дуже багато. Найпершим чином і найбільшим дестабілізуючим фактором стала держава. Точніше 'ndash; влада і чиновництво. В Україні, як і раніше, органи влади мають клептократичний, злодійський, корупційний 'laquo;душок'raquo;, який заважав і досі заважає адекватному сприйняттю нашого історичного минулого. Наслідки агресивно та кострубато проведеної нинішньою владою декомунізації на фоні подальшого розквіту корупції і посилення соціальної несправедливості призвели до зворотнього 'ndash; основна маса українців зневажає владу, а тому ставиться із недовірою, а то й із презирством та ненавистю до усіх її заходів і реформ. Тому й не дивно, що процес історичної пам'rsquo;яті, у ході якого треба було б досягати примирення та порозуміння, в Україні скоріше жевріє і виглядає жалюгідними та спорадичними спробами осмислення, висвітлення та пояснення минулого, яке (що б ми там не робили) тримає нашу сучасність і, очевидно, триматиме наше майбутнє у міцних обіймах. Якщо конкретизувати та проаналізувати хід подій у Житомирі та Житомирщині загалом, то особливих новацій у порівнянні із минулорічним відзначенням 'laquo;пам'rsquo;яті'raquo; та 'laquo;перемоги'raquo; не відбулося. Заздалегідь розроблена, а насправді зліплена із традиційного набору заходів програма відзначення 8 і 9 травня засвідчила очевидну річ 'ndash; для влади обидві травневі дати (як 8, так і 9 травня) стали головним болем, який важливо просто перебути чи пережити. Для декого 'ndash; перечекати, поки завершаться реквієми, хода та покладання, неприємні витівки активістів із прапорами, гаслами та стрічками. Щонайменше подив, а більше обурення викликає реакція владних чиновників щодо відзначення обох травневих дат: 8 травня, у День пам'rsquo;яті та примирення керівництво міста Житомира та Житомирщини загалом 'laquo;уважило'raquo; громаду хоча б своєю присутністю, а вже наступного дня, 9 травня 2018 року, коли народ вийшов відзначати перемогу над нацизмом, влади і чиновництва чомусь не було помітно. Ставлення до 8-го та 9-го травня у сучасній Україні є цілком закономірним явищем. Поки що із пам'rsquo;яттю та примиренням у нас не виходить. Або 'ndash; виходить абияк, а в умовах, коли нам активно заважають і навіть протидіють, то й взагалі 'ndash; замість примирення отримуємо сплески напруги, протистоянь, а подекуди 'ndash; навіть прояви справжнього 'laquo;побєдобєсія'raquo;. У Житомирі, на щастя, ні 8-го, ні 9-го травня 2018 року із цим особливих проблем не було, хоча випадок із появою прапора 'laquo;на Москву'raquo; біля житомирського танка потрапив у більшість роликів та відеосюжетів, які дивилася не лише Україна. Проте знову, як і у минулі роки, житомиряни не вшанували полеглих в'rsquo;язнів Богунського концтабору 'laquo;Stalag-358'raquo;, місця розстріляних житомирян в урочищі Петровському біля Довжика, так само, як ніхто не згадав і не позначив офіційною присутністю пам'#39;ять про розстріляних майже 10 тисяч євреїв під Іванівкою. Для тих, хто звик волати 'laquo;Спасібо дєду за побєду!'raquo; і кричати доволі дивне в Україні гасло 'laquo;Фашизм 'ndash; не пройдёт!'raquo;, вшанування пам`яті військовополонених і закатованих гестапівцями підпільників, євреїв і циган досі не стало зрозумілою людською потребою чи навіть громадянським обов'rsquo;язком. Але ж влада повинна була це врахувати, вона просто змушена була це ініціювати, щоб хоча б на крок чи на йоту приблизити нинішнє суспільство до порозуміння. Хоча вкотре повторимо: порозуміння має більше шансів на успіх лише в умовах соціально справедливого суспільства, до якого в Україні ще ой як далеко. Хто поборе 'laquo;совка'raquo; у сприйнятті української історії? Водночас важко не помітити, що після 73-х років по тому, як було переможено нацистську Німеччину, у свідомості або ж 'ndash; у колективній пам'rsquo;яті нинішнього українського суспільства твориться повний розгардіяш стосовно знань та уявлень про події Другої світової війни в Україні, про складний калейдоскоп учасників Руху опору з протидії нацистській окупації, про боротьбу Української повстанської армії проти радянського режиму упродовж 40-х та на початку 50-х років минулого століття. Зрозуміло, що 40-річні (і старші) громадяни України вивчали у школі комуністично-радянську історію, де, наприклад, український націоналістичний рух у часи Другої світової війни існував із клеймом колаборанта (посібника) німецьких нацистів. Але ж чому історична пам'rsquo;ять молодшого покоління українців, так би мовити, ровесників незалежності України сьогодні виявляється всуціль враженою тими самими стереотипами про 'laquo;український буржуазний націоналізм'raquo;, про Бандеру, Петлюру і навіть Мазепу як запроданців та зрадників 'laquo;дружнього'raquo; до нас російського народу? До речі, ситуація із російською агресією у Криму та на сході України сьогодні мала б неабияк стимулювати у нашій країні пошук істини, а за нею 'ndash; не менш активний та системний пошук варіантів порозуміння та примирення різних світоглядних та ідеологічних таборів у поглядах на події Другої світової війни. Звинувачувати шкільну освіту у тому, що учні не знають сучасного історичного дискурсу, не можна, оскільки рівень знань випускників українських шкіл із предмету 'laquo;Історія України'raquo; засвідчує протилежне. Однак далі ні держава, ні громадянське суспільство не підкріплюють отримані у школі знання з історії жодним іншим чином. Адже хто знає сучасні художні кінофільми про події в Україні упродовж 1939-45 років? Ніхто багато не знає, бо ні художнє кіно, ні тим паче кінодокументалістика в Україні в останні десятиліття так і не встали на ноги і не отримали потрібного статусу в якості інструмента виховної та просвітницької роботи. А хто чув, щоб у Житомирі, наприклад, напередодні 8-го чи 9-го травня був організований тиждень військово-патріотичного кіно? Те ж саме можна запитувати і стосовно заходів історично-краєзнавчої тематики, де дослідницька спадщина житомирських краєзнавців і науковців достатньо потужна, але ніким не затребувана. Тож і виникає запитання до чиновників і керівників Житомирщини з приводу того, чому напередодні 8-го та 9-го травня, окрім мітингів-реквіємів за сценаріями часів епохи пізнього Брежнєва нічого цікавого, захоплюючого і обов`язково ПАТРІОТИЧНОГО не було влаштовано. Ба більше, якраз у ці дні й виявилося, що влада живе чи існує сама по собі, а суспільство (у ситуації розподілу на різні течії і табори) пливе у своєму руслі. Якраз у такій ситуації стає зрозумілою слабкість, кволість, недолугість нинішньої державної моделі України, яку варто якнайшвидше замінити. У тому числі 'ndash; і задля швидкого примирення та порозуміння. Микола Корзун 'nbsp;

предварительный просмотр    открыть источник →